You'll Never Walk Alone. Частина ІІ. Ліверпуль дядько Боба

Опубликованно 17.12.2019 11:00

Шенклі запаливши вогонь, а Пейслі перетворив його на величезне багаття.

Журналіст Джон Кіт.

Боб вперше ступивши на газон «Енфілда» 8 травня 1939 року. Після виснажливої підготовки до нового сезону Пейслі зіграв лише два матчі за дубль Ліверпуля. 1 вересня Великобританії стало не до футболу. У жовтні 1939 року Бобу прийшла повістка і він ставши солдатом 73-го полку Королівської артилерії. Його батарею відправили на Далекий Схід. Сам він залишився у Великобританії, оскільки був капітаном футбольної команди полку. Гра не вперше і не востаннє допомогла Бобу.

Якби він вирушив разом зі своїм полком, то одразу б потрапив у лапи японців. І більшість війни йому б довелося провести в японському полоні. А азійські каті добре знали свою справу. Мабуть, після кількарічного перебування в таборі для військовополонених, Пейслі довелося б забути про футбольну кар'єр єру. Хоча наслідки могли б бути і більш трагічними. Адже японці напрочуд жорстоко поводилися зі своїми бранцями. Не дивно, що полонені в їхніх таборах вмирали як мухи.

Залишившись же у Великобританії, він навіть під час війни міг підтримувати фізичну форму. Якось в один і той самий день Пейслі зіграв у хокей, футбол та в крикет. У 1941 році Боба відправили в Каїр, де він ставши одним з британських Щурів пустелі. В Африці Пейслі ефективно відстрілював танки Роммеля. Під час одного з авіанальотів німецьких бомбардувальників Пейслі подумавши, що осліп. На щастя, минулося – це був всього лише пісок, що потрапив йому в очі.

В Єгипті у Боба з'єднання явилося ще одне захоплення – кінні перегони. Жокей Редж Стреттон, який служив у полку Пейслі, ставши одним з його кращих друзів. Він і заразивши Боба своєю пристрастю до коней. Згодом Пейслі товаришуватиме з кращими діджеями Великобританії. Альо цього всього могло б і не бути, якби не смерть брата. Перебуваючи в Італії, Боб довідався, що 15-річний Алан програв свою тривалу битву з скарлатиною і дифтерією. Шокований трагічною звісткою, Пейслі покинувши пункт, в якому, згідно з наказом керівніцтва, мав знаходитись і просто кудись пішов, не розбираючи дороги.

Його повернула до тями німецька артилерія, яка виплюнула на позиції англійців тоні смертоносного вантажу. Один зі снарядів потрапив точно в ті місце, в якому стояв Боб, розпечатавши листа, з якого довідався про смерть брата. У червні 1944 року він в'їхав їде в Рим на борту танка, після того як союзники звільнили Італію від нацистів. Через 33 роки Боб знову повернеться у вічне місто, щоб вписати одну з найяскравіших сторінок в історії Ліверпуля.

Пейслі народився в 1919 році в селищі гірничому Хеттон-ле-Хоул. Його батько працював на шахті, а дядько був різником. Саме тому маленькому Бобу ніколи не бракувало м ячів. Дядько постійно забезпечував хлопця свинячими сечовими міхурами. Колі ж такий «м'яч» тріскав, діти не надто сумували. Вони робили собі нову сферу з газет чи ганчір'я і продовжували свої дворові баталії.

За словами молодшого брата Г'ю Пейслі: «У нашому селищі діти малі лише три розваги – кінні перегони, голуби, і, звичайно ж, футбол. Мого брата цікавив лише футбол. Він майже ніколи не розлучався з м'яким м'яча». Коли Бобу виповнилося чотири, тато подарував йому справжні бутсі. Хлопчик був на сьомому небі від щастя. А вісь на форму довелося зачекати значно довше. «У дитинстві я мав всі необхідні для життя речі. Щоправда, в кінці тижня нашій сім'ї завжди бракувало грошей», – згадував Боб.

У 1926 році Великобританією прокотився потужний шахтарський страйк. Оскільки татові не платили зарплатню, Бобу довелося порпатися в купах шлаку, збираючи там вугільний пил. Змішуючи його з водою, хлопець отримував примітивне паливо, яке потім продавав, заробляючи на власний шмат хліба. Проте тих копійок постійно не вистачало. Добре, що тоді у Великобританії функціонували безкоштовні їдальні, без яких Пейслі довелося б постійно голодувати. Коли юнаку виповнилось 14 років, він почав працювати в шахті, щоправда, на поверхні.

Він би з задоволенням працював під землею, але туди його не пустивши батько. І згодом Боб зрозумів чому. Внаслідок однієї з аварій його татові настільки сильно понівечило руку, що він протягом п'яти років не міг повернутись до роботи. Хлопець послухав батька і швидко опанував професію муляра, яка згодом стала йому в пригоді. Товариш Боба, Георг, брав участь в перегонах з вантажами, які були дуже популярними на північному сході Англії. Юнак мріяв виграти великі призові й попросивши одного допомогти йому, оскільки вже тоді Пейслі виділявся серед однолітків своїм гострим розумом.

Праця дала несподіваний результат. Перемога Георга принесла Пейслі роботу. Як це трапилось? Працівники однієї будівельної компанії зірвали хороший куш, поставивши на Георга, який першим прилетів до фінішу. Щасливий переможець розповів захмелілим робочим, що своєю перемогою завдячує Пейслі. Будівельки переговорили з начальством і вже через кілька днів Боб ставши муляром.

Однак про футбол юнак не забував. Він ставши лідером команди Епплтонської початкової школи, яка, за словами Пейслі, була на світлові роки попереду інших у тренуванні та заохоченні своїх гравців. Неймовірні успіхи цього колективу підтверджували тезу Боба. Епплтон за чотири роки примудрився виграти 17 регіональних трофеїв. Почавши виступати за головну команду рідного селища, Пейслі часто доводилося грати проти дорослих чоловіків.

Ці матчі загартували Боба і він був готовий до нових викликів. Одного дня у двері Пейслі постукали скаути Бішоп Окленд. Юнак міг бі і швидше покинути рідний дім, проте тренери Сандерленда, за який мріяв грати Боб, виявились сліпими. Вони забракували Боба, оскільки він здався їм занадто дрібним. Вулвергемптон та Тоттенгем також не хотіли панькатись з худим Пейслі, про що згодом пошкодували. А Бішоп Окленд вирішив дати шанс Бобу й ця віра окупилася сторицею. У складі Єпископів юнак отримував солідні, як на ті часи, 3 шилінги і 6 пенсів за матч.

Також екстравагантний президент цієї команди, щоб підписати серйозних гравців, придумала оригінальний рекламний хід. Футболістів Бішоп Окленд возили на матчі вишукані автомобілі. Так, коли Боба забирали з Хеттона на матч Єпископів, неподалік від будинку Пейслі стояли сотні роззяв, які хотіли побачити наживо Rolls-Royce, що приїздив за футболістом. У сезоні 1938/39 новачок допоміг клубу взяти аматорський триплет. До речі, про «доісторичний» і теперішній футбол. У тому неймовірному сезоні Єпископам довелося зіграти тринадцять матчів за ... 14 днів. І це аж ніяк не позначилось на їх чемпіонському темпі.

Сандерленд швидко зрозумів, що зробив помилку. Однак Чорні коті запізнились. Коли представник Сандерленда спробував переконати Боба забути старі образи та перейти в їх клуб, тієї розвів руками: «Я б з радістю. Альо я вже погодився на пропозицію Червоних»... 8 травня 1939 року Пейслі вийшов на залізничній станції Ліверпуля. Так розпочався неймовірний роман, довжиною майже в півстоліття...

За словами Пейслі, під час війни він по-справжньому зрозумів, що таке Ліверпуль. «Я люблю це місто і людей, які тут мешкають. Я був з ними протягом багатьох років і я почувався одним з них. 90 % солдатів мого полку походили з Мерсісайду, тому я чудово знав ліверпульський характер. З психологічної точки зору це – великий плюс. Я мав багато часу, щоб оцінити людей з Ліверпуля і я думаю, що вони – неймовірні». Боб повернувся до Англії в 1945 році й спершу йому шкірного вікенду потрібно було отримувати перепустку, щоб грати за Ліверпуль.

Під час однієї з поїздок потягом він зайшов у купе та кинувши плащ на своє звичне місце. Лише в останню мить Пейслі побачив, що зробив дурницю. Адже на його сидінні якась дівчина розклала свої канапки. Боб перепросив Джессі (так звали прекрасну незнайомку) та несподівано сам для себе завів з нею розмову. Через рік Пейслі одружився з дівчиною в церкві святого Петра у Вултоні. У 1957 році в тій самій церкві вперше зустрілися Джон Леннон і Пол Маккартні. Агресивний лівий захисник, який виділявся своїми феноменальними відборами та дальніми вкиданнями з ауту, швидко забронював за собою місце в основі Червоних. «Боббі часто залишався недооціненим. Йому, звичайно ж, бракувало техніки. Альо він компенсовував цей мінус неймовірною самовіддачею та чудовим читанням грі», – стверджував півзахисник Ларрі Г'юз.

Вже під час свого першого повноцінного сезону на топ-рівні мозок Пейслі постійно вбирав знання, які потім допоможуть великому тренеру підкорити багато вершин: «Я думаю, що матч – це порозуміння між гравцем та тренером. Ще не народилася ідеальна людина й гравці також мають свої слабкі сторони. Пам'ятаючи про це, я намагався вибирати футболістів на матч. Думаю, що коли я почав тренувати, то думав в першу чергу про ті, чого не вмів робити як гравець. Я чисто відбирав м'яч, але потім не міг його вдало розіграти. Цьому я й намагався навчити своїх футболістів», – розповідав Пейслі в одному з інтерв'ю.

У 1947 році Боб ставши чемпіоном Англії, а в 1950 забивши переможний гол у півфінальному матчі Кубка Англії проти Евертона. Однак через травму йому довелося пропустити 4 останні матчі чемпіонату. Ціною титанічних зусиль Пейслі відновився до фіналу. Однак тренер залишив Боба на лавці. Розчарований захисник хотів покинути Ліверпуль. Щоправда, згодом передумавши: «Я зрозумів, що така ситуація може повторитися в будь-якому клубі. І Ліверпуль тут ні до чого».

У сезоні 1953/54 Червоні забили 68 голів, а пропустили аж 97. Не дивно, що Ліверпуль, набравши лише 28 очок, вилетів у Другий дивізіон. Біль фанатів Червоних був ще нестерпнішим від того, що Евертон повернувся в найсильнішу англійську лігу. 35-річний Боб не мав жодного бажання грати в Іншому дивізіоні, а тому вирішив піти на пенсію. Він хотів згадати свої навички муляра або ж відкрити магазин з продажу овочів та фруктів.

Також Боб задумувався над тим, щоб купити газетний кіоск. На щастя, давній член правління уряду Ліверпуля, Тому Вільямс, який згодом стане президентом клубу, переконав Пейслі залишитись в команді. Боб закінчив курси фізіотерапевтів й очолив резервну команду Червоних. Він одразу почав демонструвати вражаючі результати. У перші три сезони Пейслі команда здобула чемпіонський титул та двічі фінішувала другою. Логічно, що він пішов на підвищення, ставши одним з помічників тренера головної команди.

Боб мав унікальну властивість: йому було достатня лише одного погляду, щоб визначити, яку отримав травму футболіст чи кінь. Побачивши ходу гравців або коней, Пейслі миттєво ставив вірний діагноз. Він часто порівнював футболістів з цими тваринами: «Деякі з досвідчених гравців ненавиділи тренування, а у важливих матчах завжди викладалися на усі 100%, другі потребували палиці, треті калача, четверті ж губилися на полях, які нагадували городи.

Нерві передаються футболістам від тренера, так само, як від жокея коням. Справжній породистий кінь ніколи не проти подорожувати разом з віслюком чи козою. Навіть топ-гравці потребують підтримки пересічних футболістів». Одного разу один Шенклі навіть підійшов до Боба зі своїм травмованим собакою. Він сподівався, що тренер швидко поставити на ноги. Однак Пейслі похитав головою: «Я б з радістю. Але я, на жаль, не ветеринар».

Очоливши в 1974 році головну команду Ліверпуля, Пейслі не хотів вдавати з себе ні революціонера, ні апостола. Він розумів, що не варто руйнувати те, що й так добре функціонувало. Боб просто додав кілька штрихів. Пейслі купивши захисника Філа Ніла з Northampton Таун та півзахисника Террі Макдермота з Ньюкасла. Перший нагадував залізну людину. Тренер завжди міг розраховувати на Філа. За період від серпня 1975 до травня 1985 року він пропустивши лише один матч в чемпіонаті Англії.

Півзахисник Червоних Грем Сунес так відгукувався про легендарного тренера: «Я б назвавши Пейслі справжнім футбольним інтелектуалом. Якби він хоча б трішки собі піарив, то його б вважали одним з найкращих мислителів та тренерів в історії. Хоча вболівальники думали, що Боб це люблячий батько, який все пробачає своїй дітям-гравцям, вони глибоко помилялися. Все було зовсім не так. Він нікому не давав відбувати на полі номер. Якщо тренер думав, що ми зловили зірочку, то викликав на килим і казав: «Якщо ви не хочете більше вигравати, скажіть мені. Я просто продам Вас і купівлю нових гравців, які будуть вмирати на полі»».

Свої футбольні заповіді Боб сформулював, ще в 1973 році, коли Ліверпуль очолював Шенклі. «Якщо ти маєш м'яч, то мусиш його тримати. Тобто, якщо ти отримав точній пас по газону, то у відповідь маєш виконати аналогічну передачу. Я категорично проти підкатів. Якщо нам вдасться забрати сферу завдяки перехопленню, то ми не лише зменшуємо ризик травми, а й можемо одразу перейти в контратаку. Ти не лежиш у партері, як після підкату, а можеш блискавично віддати точній пас».

В тренувальному процесі з приходом Пейслі теж нічого не змінилося. «Коли Ліверпуль купивши мене та інших футболістів, нам говорили, щоб ми просто грали так, як вміємо. Матчі й тренування допомагали нам стати єдиним цілим. Вже через кілька місяців ми ставали своїми в команди й грали у фірмовому ліверпульському стилі. Ми брали краще одне від одного та від тренерів, і ставали сильнішими, а з нами й команда. І головне – ми ніколи не грали за шаблонами. Пейслі та його помічники вчили нас творити на полі», – розповідав Ніл.

Перший сезон Боба в команді вийшов провальним, адже Ліверпуль фінішував «лише» іншим. Проте Пейслі спокійно продовжував робити те, що вмів найкраще. Тренер, наче футбольний Мідас, вмів перетворювати посередніх гравців на хороших, гарних на фантастичних, а фантастичних на геніальних. Загадаймо хоча б казкову метаморфозу, яка трапилась з форвардом Реєм Кеннеді, якого Шенклі купивши за кругленьку суму в Арсеналі, незадовго до того як покинув клуб.

У перших 18 матчах у складі Червоних грізний нападник так і не відкрив свій бомбардирський рахунок. Тоді Пейслі вирішив зробити хід конем. Тренер побачив у Реєві ті, що ніхто не бачив до нього. Боб розгледів у нападнику ідеального лівого півзахисника. Спочатку Кеннеді виступивши категорично проти цієї ідеї тренера. Але тато Боб, як завжди, знайшов потрібні слова для «сина»: «Повір мені, у тебе все вийде». І знову тренер виявився правимо. Кеннеді забивши багато фантастичних голів. Рею недарма дали прізвисько Велика Бритва. Якщо він потрапляв туди, куди хотів, жоден воротар не міг відбити його удар. Подейкували, що ліва нога Бритви могла відкрити консервну банку.

Після невдалого старту сезону 1975/76 – Ліверпуль виграв лише три з перших семи матчів та опинився аж на восьмому місці, критики Пейслі вже почали шукати йому заміну. Проте вони дещо поспішили. У наступних 24 матчах Червоні лише одного разу залишали поле на щиті. В останньому турі аби стати чемпіоном Ліверпулю було достатня зіграти на виїзді з Вулвергемптоном внічию 0:0, 1:1 або 2:2. А вісь 3:3 віддавали титул Куїнз парк Рейнджерс. У цьому матчі Червоні добряче полоскотали нерві своїм вболівальникам. До 76-ї хвилини Ліверпуль горів 0:1.

Але для таких випадків в рукаві Боба завжди був Кевін Кіган. Могутнє мишеня вкотре не підвело ї забив такий потрібний для команди гол. Червоні не хотіли гратися з вогнем й пішли вперед. Голоти Тошака і Кеннеді стали двома вишеньками на торті, поданому Ліверпулем в сезоні 1975/76. Це чемпіонство стало дев'ятим для скаузерів, що зробило їх найтитулованішою командою Англії. Червоні в тому сезоні були непереможними й на континенті. Команда тріумфувала в Кубку УЄФА. Баталія з Брюгге стала одним з найкращих фіналів в історії фіналів єврокубків.

У першому матчі на «Енфілді» Ліверпуль горів 0:2 вже на 15-й хвилині. У цій грі Червоні вкотре показали, що в них чемпіонське серце. У перерві Пейслі замінив Тошака на Кейса і ця заміна розвернула хід гри на 180 градусів. Ліверпуль забивши три голи за 7 хвилин (Вам ця гра нічого не нагадує?) У Бельгії Червоні пропустили вже на 11-й хвилині. Але вже через чотири повних оберти секундної стрілки Ліверпуль відновив статус-кво. І знову цей надзвичайно важливий гол забивши Кіган. За хвилину до кінця матчу голкіпер Клеменс якимось дивом врятував свої ворота і приніс Ліверпулю Кубок УЄФА.

Перед стартом сезону 1976/77 Ліверпуль хотів нарешті стати кращим клубом Європи. Про головне завдання, яке стоїть перед клубом, відкрито заявляв Кевін Кіган: «Ми докладемо всіх зусиль, щоб взяти КЄЧ. Протягом останніх п'яти років ми вигравали чимало різних титулів. Але найголовніший європейський трофей постійно вислизав з наших рук. Тепер ми думаємо, що нам до снаги взяти цей титул». 25 травня 1977 року в Римі Ліверпуль схрестив шпаги з надпотужною менхенгладбахською Боруссією в матчі за КЄЧ. За рахунку 1:1 Улі Штіліке вискочив на побачення з Клеменсом. Коли гол видавався неминучим, Рей знову показавши усім, чому саме він захищає ворота Червоних.

Пейслі також відзначив цей епізод: «Це був ключовий момент фіналу. Після сейву Клеменса німці втратили надію, а наших гравців він навпаки надихнув на штурм воріт Кнайба». На 64-й хвилині Сміт вивів Ліверпуль вперед. А через 14 хвилин емоцій не стримував навіть Пейслі. «Я пам'ять пам'ятаю, як він вискочив з тренерської лави та почав несамовито розмахувати руками після того, як Ніл забивши пенальті. Він часто робив такі речі, адже був інтровертом, але в глибині душі він насолоджувався тим, що ставши першим англійським тренером, який здобув КЄЧ», – згадувала дружина Пейслі Джессі. Після фінального свистка Боб не випив жодної краплини алкоголю, чого не скажеш про гравців та вболівальників Червоних. «Я хотів відчути смак перемоги на тверезу голову. Того вечора в Римі було лише двоє тверезих людей – я і Папа Римський», – жартував тренер.

Джонатан Уілсон у книзі «Анатомія Ліверпуля» білі описавши ті, що відчував Білл Шенклі під час святкування перемоги в КЄЧ: «Цього дня Білл також був у центрі міста. Альо тепер він знаходився не в центрі подій, а на узбіччі. Він нагадував батька нареченої, задоволеного тім, що дівчина зростала і тепер щаслива, але водночас він сумував від усвідомлення того, що тепер її світ не буде крутитися навколо нього. Так, його обожнюватимуть, як і раніше, проте відтепер він змушений буде задовольнятися роллю глядача. Коли Шенклі дали мікрофон, він щиро кажучи: «Ви, мабуть, думаєте, що я заздрю, і Ви, чорт забирай, праві!» Це видавалось неймовірним, адже, незважаючи на те, що Білл пішов на пенсію, Ліверпуль підкорив чергову вершину».

Володимир Войтюк, Football.ua

Категория: Спорт